Володимир Савченко-Більський народився 27 липня 1867р. в с.Олишівка на Чернігівщині. В його сім’ї, що походила зі старовинного козацько-шляхетського роду, українські традиції передавалися з покоління в покоління.

І хоча він пов’язав своє життя зі службою в царському російському флоті, де виявляти свою національну приналежність було не тільки не прийнято, але і навіть небезпечно, бо можна було зразу ж попасти в списки “неблагонадійних” і прощай тоді військова, кар’єро, однак іскра українська в його душі жевріла постійно. А коли настав слушний час, то з тієї іскри розгорілось полум'я беззастережної синівської любові до Неньки-України.

Савченко-Більський був одним з нечисленних наших військових діячів, які самі заангажувалися в український національний рух ще перед визвольною боротьбою 1917р. Він брав участь в діяльності українського конспіративного гуртка “Кобзар’’ в Севастополі ще від 23 червня 1907р. Його військово-морська служба постійно проходила на Чорному морі, де він в 1917р. дослужився до посади командира Севастопольського флотського півекіпажу. Завдячуючи капітанові 1-го рангу Савченку-Більському, цей підрозділ швидко українізувався і став першою регулярною частиною майбутнього Українського Чорноморського флоту. Всюди, де виступав Севастопольський флотський півекіпаж, поруч зі старим андріївським стягом знаходився український національний прапор з портретом Тараса Шевченка. При цьому священному для кожного українця символі, завжди, і вдень і вночі, знаходилась почесна варта, і завдяки старанням свого командира оркестр його підрозділу став першим з морських оркестрів, які навчилися грати гімн “Ще не вмерла Україна’’.

Коли весною 1917р. відбулися другі збори українців Севастополя, які затвердили Статут організації, що отримала назву “Севастопольська Українська Чорноморська громада”, до її Ради увійшов і Савченко-Більський, котрому дістався пост заступника голови Ради з культурно-освітніх питань. Він був майстерним режисером українських театральних вистав, постановка яких стала доброю традицією в діяльності гуртка “Кобзар”, ще починаючи від його заснування.

Як людина справедлива, сердечна і доброзичлива Савченко-Більськии користувався величезним авторитетом серед оточуючих, але особливо любили і поважали його прості моряки.

Коли в грудні 1917р. в Києві було засновано Український Генеральний Секретаріат морських справ (пізніше перейменований в Українське Морське Міністерство), Савченка-Більського, який тоді вже мав військове звання генерал-хорунжого флоту (відповідало рангу конрадмірала), було призначено Директором Канцелярії цього відомства. На цій посаді він беззмінно перебував до січня 1920р. Одночасно, в зв'язку з формуванням частин Української Морської піхоти в березні-травні 1919р. в містах Коломиї і Броди, генерал Савченко-Більський виконував функції представника Морського Міністерства при Державному Секретаріаті Західних Областей УНР і перебував в столиці З.О.УНР м.Станіславі.

Після звільнення від більшовиків м.Кам’янця-Подільського там було засновано Гардемаринську школу і Савченка-Більського було призначено начальником цього першого українського воєнно-морського закладу а також начальником Школи молоших старшин флоту, яку планувалося згодом перевести до м.Миколаєва.

Остання посада Савченко-Більського перед розформуванням міністерств УНР, була начальник Головної Воєнно-Морської Управи, яку він займав до 1921р., вже будучи разом з урядом УНР в еміграції в Польщі.

В 1937р. з нагоди 30-річчя активної праці на українській ниві, а також 50-річчя військової служби, 48 років з яких в старшинських рангах, ювіляра тепло привітала українська громадськість. Він тоді проживав в м.Сарни на Волині і іноді керував постановкою українських театральних вистав силами місцевих аматорів.

Савченко-Більський активно дописував до українських часописів “Табор”, “Український інвалід і “За державність”.

Перед Другою світовою війною він емігрував до Франції, де і помер 21 вересня 1955р. в м.Абондан.