Михайло Білинський народився 17.11.1882 р. в с.Драбово-Борятинське, що біля Золотоноші на Полтавщині. Після закінчення Полтавської класичної гімназії навчався в Лазаревському інституті східних мов. Військову службу проходив юнкером на Балтійському флоті, а потім успішно закінчив Петербурзьку морську школу.

Дослуживши до рангу мічмана, подає у відставку, оскільки його, людину з широким кругозором, служба на флоті не задовільняла. Поступивши працювати в податковий відділ Міністерства фінансів, Білинський швидко зростає, як фахівець. Однак з початком Першої світової війни його мобілізують знову на флот і призначають помічником командира 2-го Балтійського екіпажу в Петербург.

Певний час він виконує обов'язки командира "Роти тимчасово-перебуваючих". іноді чисельність цього формування доходила до кількох тисяч моряків, а в 1916 р. сягнула 7000. Будучи людиною суворою, вимогливою і водночас справедливою та доброзичливою, Білинськии здобув серед моряків надзвичайну популярність, повагу і любов. Коли в лютому 1917 р. вибухнула в Росії революція, на флоті розпочалися безглузді розстріли офіцерів. Проте підлеглі Білинськогр не тільки не дозволили причинити йому кривду, але і охороняли його приватну квартиру, і навіть додому на рідну Полтавщину, а пізніше в листопаді 1917 р. до Києва, його супроводжували моряки-українці.

В Києві Білинський бере безпосередню участь в організації Секретаріату Морських Справ УНР, ставши першим офіцером плаваючого складу флоту, якии увійшов до штату цього відомства, а 23.12.1917 р. його призначають директором Контрольного департаменту Секретаріату Морських справ. Згодом при реорганізації Українського Морського відомства його призначають начальником Головної воєнно-морської господарської управи Морського міністерства. Водночас Білинський бере активну участь в громадському житті молодої держави. Його залучають до роботи в різних комісіях та конференціях, серед яких участь в мировій конференції з Румунією в березні 1918 р., як члена-представника Українського державного флоту, а також в мировій конференції з "Совєтами" в травні 1918 р. Нарешті 25.12.1918 р. наказом по Морському відомству призначений Міністром Морських справ. Разом зі своїми помічниками, заступником міністра—контрадміралом Михайлом Остроградським-Апостолом (нащадком славного гетьмана Д.Апостола) і начальником Морського Генерального штабу — капітаном 1-го рангу Львом Постриганевим Михайло Білинський закладає головну підвалину Державного Українського флоту — підготовляє "Закон про флот" та цілу низку інших законів, з яких найважливішими були "Закон про Морське міністерство" та "Закон про гардемаринську школу".

Окупація військами Антанти Чорноморського побережжя, та залишення українськими військами Києва 2.02.1919 р. не зневірили Білинського в торжестві української ідеї. Він не втрачає надії про повернення втраченх територій і підготовляє "Закон про організацію військово-морських сил на побережжі Чорного моря", який затверджує наказом по морському відомству. В цьому історичному документі зокрема говориться: "Побережжя Чорного моря з фортецею Очаків і містами Миколаєвом та Херсоном з 75-верстною смугою навколо сторін цього трикутника об'являється Приморським фронтом з підлеглістю цього району Морському міністрові..., який має там всі права Головнокомандуючого окремим фронтом". Розуміючи необхідність поповнення молодої Української армії і флоту свіжими силами, придання їм патріотичного духу, Білинський скеровує всю свою енергію на організацію і формування Морського полку, і частин Української морської піхоти. Початок формування Морського полку був закладеним у Вінниці, але оскільки планувалося влити в нього моряків-українців з Галичини, які служили в колишньому австро-угорському флоті і мали добрий вишкіл, штаб Морського полку було перенесено до Коломиї.

На підставі "Закону про залучення до флоту громадян Наддністрянської України" (квітень 1919 р.) було оголошено заклик через Окружні команди Галицької Армії до моряків-галичан. Для вирішення справ на місцях Білинський приїхав до Станіслава (тодішнього центру Західних областей УНР), де знаходить повне взаєморозуміння серед керівництва З.О.УНР. Зі Станіслава Білинський направляється до Рівного, де тоді вже перебував Уряд УНР. В зв’язку зі зміною ситуації на фронтах (адже велася війна з більшовиками), місце формування 1-го полку морської піхоти було перенесено в Броди. Поскільки це військове формування повинно було отримати найбільше поповнення з Гуцульщини, то йому надало було назву "1-й Гуцульський полк Морської піхоти" і старшинські відзнаки на формі одягу були вставлені по аналогії з військовою формою УГА. Однак наприкінці квітня 1919 р. Білинський вирішує піти у відставку, не погоджуючись з діями Кабінету міністрів УНР, який тоді значно "полівів".

Символічно, немов заповіт для нащадків, звучать слова останнього наказу Морського міністра від 24 квітня 1919 р.: "Покидаючи цього дня остаточно керування Морським Міністерством, прошу всіх співробітників Міністерства — мого заступника контрадмірала Остроградського, генерал-хорунжого флоту Степанова (Начальника Головного Морського Штабу), генерал-хорунжого по Адміралтейству Савченка-Більського (Директора Канцелярії Морського Міністерства), капітана 1-го рангу Злобіна, всіх штаб- та обер-старшин і урядовців, прийняти мою найщирішу подяку за працю в надзвичайно важких умовах. Складна політична ситуація і відірваність від берегів і портів не дала нам зараз можливості принести рідній Україні реальні результати по відбудові державного флоту, але всі підготовчі кроки по можливості виконувались Морським відомством. Знаю, що в таких обставинах важко вимагати від співробітників особливо корисної праці, а тому вважаю своїм обов'язком підкреслити, що співробітники Міністерства старалися завжди бути на належній висоті. Вірю, що як тільки з’явиться можливість реальної праці всіх старшин, моряків та козаків, як вірні сини України і глибокі патріоти зі всією енергією почнуть відбудову державного флоту і що в найближчім часі наш воєнний прапор гордовито замайорить на водах Чорного і інших морів".

В травні 1919 р. його призначають командиром дивізії морської піхоти і він зразу ж приступив до формування 2-го полку морської піхоти. Головний Отаман С.Петлюра хотів присвоїти М.Білинському контрадміральське звання, але колишній Морський міністр відмовився від перестрибування через ранги, як відмовився він пізніше і від звання капітана 2-го рангу.

Восени 1919 р. Білинський відбуває на фронт і згодом отримує призначення на посаду Начальника Морського Генерального штабу. Залишають за ним і командування дивізією морської піхоти, а з травня 1920 р. він призначається Міністром внутрішніх справ. Після поразки Наддніпрянської Армії у війні з більшовиками в листопаді 1920 р. Українська Народна Республіка перестала існувати. Білінський разом з Урядом УНР опиняється в еміграції і перебуває в Тарнові (Польща). Але повний кипучої енергії він і в нових умовах не сидить, склавши руки. В складі штабу командування повстанських військ отамана Юрія Тютюнника Білинськии наприкінці жовтня 1921 р. приймає участь в 2-ому Зимовому поході, коли 1500 вояків-добровольців прориваються з Польщі в Київщину й на Поділля піднімати повстання проти більшовиків. Але і цей розпачливий зрив останніх борців за українську державність червоні окупанти криваво задушили.

В смертельному бою з більшовицькою кіннотою, який відбувся 17.11.1921 р. біля села Малі Миньки, що біля містечка Базар на Житомирщині, Михайло Білинський останньою кулею обірвав своє молоде кипуче життя. Як згадує в своїх нотатках його морський побратим генерал-хорунжий флоту В.Савченко-Більський: "Михайло Білинський був великим оптимістом і не губив надії на вирятування в недалекому майбутньому нашої Батьківщини... Та не зміг він довго залишатися без руху, без живої праці. Він безмежно любив свою Батьківщину і за неї так трагічно, але водночас і так славно, так по-лицарськи склав своє життя".