Єдина Країна! Единая Страна!
закрити

Хто ми є

Пластовий курінь «Чорноморці»
«Чорноморці», як курінь старших пластунів був організований 1926 році. Патроном куреня є Святий Миколай чудотворець, покровитель всіх мореплавців.
Головною діяльністю «Чорноморців» в Україні є організація і проведення крайових, окружних й станичних таборів, вишколів та акцій. Більшість членів куреня є інструкторами з практичного мореплавства та водного мандрівництва.
Детальніше...
Пластовий курінь «Чорноморські хвилі»
16 Курінь УСП "Чорноморські хвилі".
41-ий курінь УПС "Чорноморські хвилі".
Детальніше...


Про нас

Чорноморці в інтернеті

Офіційна курінна сторінка Чорноморців
Перейти...

Дописи і звіти

Читати дописи і звіти з наших таборів і акцій
Перейти...

Додати новину

Учасники можуть додавати новини на сторінку
Перейти...

Про ПЛАСТ

Дізнатись більше про ПЛАСТ і скаутинг в Україні
Перейти...


Опитник

Що на нашій сторінці потрібно найбільше розвивати і удосконалювати

Форум
Галерея
Чат
Публікація новин
Дизайн
Все ОК smile

Повідомлення

Останні коментарі

Від SMAUH в новині:
95 річниця підняття українського прапора на флоті
Від prosto Ljybcja в новині:
4.8.3. Вишкільний Курс Провідників Морського Пластування (ВКПМП).
Від Jack Sparrow в новині:
Куреню «Чорноморці» вручили морський кортик військово-морських сил ЗС України
Від prosto Ljybcja в новині:
5 березня 1950 р..
Від Emerytura в новині:
Свято Святого Миколая
Від adramelech в новині:
Куреню «Чорноморці» вручили морський кортик військово-морських сил ЗС України
Від SMAUH в новині:
Куреню «Чорноморці» вручили морський кортик військово-морських сил ЗС України
Від compo в новині:
ПРО100ЛІТО 2013: ніщо нам лихо, ні пригоди…
Від compo в новині:
Історія віндсерфінгу від початку - до наших днів
Від SMAUH в новині:
Їх звали Чорні Шлики
Від SMAUH в новині:
СКР-112. Як це було.
Від SMAUH в новині:
Зустріч Чорноморських Хвиль з членкинею куреня з діаспори.

Хто онлайн

Зараз на сторінці:
Користувачів: 0
Відсутні.
Роботів: 0
Відсутні.
Гостей: 32
Всього: 32

Недавно тут були:
adramelech alekhan
cousin Hubert D3BIHKA
Emerytura Handalf
heilga Jack Sparrow
kosu4ka KriLaN
Lana Wayne Lunatka
molfar os
prosto Ljybcja respect
Russel4 SMAUH
TT Wind


Категорійна мандрівка Пд. Буг 2007 

Друк

Загальна інформаційна довідка:



  • Мандрівка другої категорії складності по ріці Південний Буг.

  • Маршрут: Гнівань-Тиврів-Печери-Брацлав-Ладижин-Тростянчик-Красносілка-Джулинка (Вінницька область)

  • Кількість учасників – восьмеро, а саме:

  • Олег Осадця, він же керівник групи

  • Гаврилишин Тарас (заступник керівника)

  • Яцик Мар’яна (фотограф)

  • Гарбузюк Софія (кухар)

  • Галушка Олена (писар)

  • Пирч Андрій (ремроботи)

  • Долик Вікторія (інтендант)

  • Садовий Петро (транспортний зв’язок)

  • Тривалість мандрівки – з 7.10.07 по 14.10.07, тобто 7 повних днів.


ЧЕРЕМОШ ВІДПОЧИВАЄ

або

Нас восьмеро – по слідах фарту...


Причинне рожево-сіре небо замріяно висіло над широкими зеленими галявинами та востаннє за цей день цілувало солом’яні стріхи сонних сільських хатинок. Помаранчеве сонце ліниво ховалося за обрій для відпочинку та моральної підготовки до завтрашнього, не менш складного за попередній, дня. Здавалося, що навіть дерева - ті, що вже одягнули на себе осінні шати, і ті, що ще в літньому вбранні красуються, теж розраховували хоча б на хвилинку уваги чарівної покровительки нічного сну. Невисокі хвильки Південного Бугу вдарялися в обривисті береги та розбивалися на тисячі крапель, падали назад у ріку і це все лише для того, щоб знову утворити хвилю, і знову завдати нищівного удару...

Стоп.

Стоп, стоп, стоп! Щось не так, правда?

Зараз розберусь, секундочку...

Тааааак... О, є.

Тепер все ясно. То просто була інша історія, от і все.

Перепрошую. Отже... Почнемо ще раз.

З початку.


Одного разу у рульному королівстві Воднотуризмові, у дуже гламурному графстві Хвилястого Чорномор’я, у просторій та комфортній резиденції королівської династії ПО-Гулянці, у помісті Стрінгоут, в одній із дзеркальних зал на першому поверсі...

- Блін! БЛІН!!! Ну і де вони всі є? – колір лиця ТТ мало чим відрізнявся від кольору рятувальної камізельки, що спокійно собі, нічого не підозрюючи, валялася біля його ніг. Хлопець глянув на механічний годинник на лівій руці і його злегка перетрусонуло – маленька стрілка повільно, але дуже впевнено наближалася до поділки з числом 10. А це означало... Так, це означало лише одне – дуже скоро сюди зайде злий дядько, що обіймає посаду охоронця даного приміщення, і почне хизуватися своїми повноваженнями – «Так, щоб через 15 хвилин вас тут не було, прошу вас по-людськи, а то нажаліюся на вас дирекції...» - для чого так одразу вплутувати вищі кола влади у цю незначну буденщину – важко сказати, але так-от воно є насправді...

Отже... Отже годинник ТТ показував майже-десяту-годину, тоді як збірка була на восьму. Восьма-десята. Десята-восьма. Ну і хто винен в тому, що половина команди живе за Гринвіцьким часом?  

- Бліннн!!!

Налякана такою злістю заступника керівника команди інтендантка Віта, в народі Слоненя та всі варіації назви цієї чудової, милої, маленької ТА хоботастої тваринки, почала ще активніше перекладати харчі з однієї великої купи, що лежала (чи то пак валялася? посередині підлоги) на вісім інших – типу щоб кожному в наплічник по трохи.

Дві інші постаті, що належали Софійці та Галушці, сумлінно вдавали, що допомагають їй – хоча тут корисно було б згадати, що «не заважати теж різновид допомоги»...

Нарешті двері прочинилися тричі з різницею у кілька хвилин і маленька компанія таки поповнилася пропажами, які з тих чи інших, але дууууже вагомих, причин не змогли бути присутніми з самого початку.

До закриття Палацу Творчості залишалося зовсім небагато часу, тож робота закипіла ще з більшою силою та активністю – «запчастини» до катамарану були розіпхані по різних баулах, де їм складали компанію тент, баняки (професійно стибряні у одного юнацького куреня кілька років до того), їжа (та, яка не помістилася у плєцики), рятівні камізельки, шоломи, линви та іншого роду реманент чи інвентар чи як воно там називається насправді.

Далі все майже по програмі – «майже», тому що дядько на чергуванні виявився добрим та відкрив парадні двері, тож речі не довелося далеко нести і обносити всі погулянківські коридори.

10 вечора і 8 задоволених лиць стояли над купою наплічників, зелених баулів з американського брезенту та українських з фіолетової тканини, і якось по-дурному посміхалися.

Чому посміхалися? Це ж так просто - таки вдалося нам всім разом зібратися, хай навіть трохи пізніше, ніж би того хотілося (через відсутність квитків на потяг попереднього дня) для виконання запланованої мети – тобто виїхати на сплав...

Чому по-дурному? Бо саме слово «виїхати» тут трохи недоречно вжите. Як можна було таке забути?

Вісім пар очей ще раз окинули тут «купку» і сумно зітхнули.

- Як то все тепер довести на вокзал? В когось є знайомі з бусиком?

І почалося – той є, але він зараз кудись поїхав за Львів; тому дзвонити пів одинадцятої ночі недоречно; в того якісь-там проблеми... Тобто, по суті, теоретично варіантів багато, але на практиці є те, що оптимісти-американці називають зеро...

Потрібно віддати належне Андрієвій мамі, а також оплатити хоча б третину їхнього рахунку за телефон за жовтень, бо вона обдзвонила дуже багато компаній таксі, але всі, як одна, співали в трубку: «Мікроавтобуси з сьомої до сьомої»...

Посидівши з півгодини та переливши все, що можна, з пустого в порожнє («А, можливо, нас підвезе її тата сусіда брата родич?!»), вислухавши докори Петра, що будь би то в Новому Роздолі, він би за 5 хвилин знайшов машину (треба взяти на замітку, звідки починати наступний сплав), було вирішено викликати звичайну таксівку, завантажити в неї всі менш-більш «перевізні» речі, а решту пустити самоходом до вокзалу.

Отже, ТТ, баули та деякі наплечники поїхали у економтаксі на залізнодорожній, а всі решта та величезний чохол зі стрингерами попхалися через ліс на Пасічну. Чекати маршрутку не довелося дуже довго, от лише стрингера туди ніяк не поміщалися, тому Петру та Андрію не залишалося нічого, як змиритися зі своєю гіркою долею та попрямувати пішки до нашого пункту призначення...

Те, як хто добирався на вокзал – то окрема історія, розповідаючи яку можна згадати кілька анекдотів, небилиць і навіть кримінальних історій, але то таке. Всі доперлися живі і здорові, а це не могло не тішити.

Вже близько першої ночі ми всі разом сиділи в залі очікування і попивали гарячий хімічний чайок з автомату «Нескафе» та поїдали канапки з твердим сиром та ковбаскою і паралельно обговорювали майбутню мандрівку, оглядаючи карти (а їх було аж три!) та вичитуючи як китайську грамоту маршрутну книжку.

Десь за півгодини до прибуття потягу всі речі вже мирно лежали на пероні та очікували, коли є їх нарешті залишать в спокої, тобто покладуть на тепленькі полиці плацкардного вагону...  

Але не тут-то було. Хоч в законі і чорним по білому написано, що плавзасоби можна перевозити безплатно!!!, але провідник затявся на своєму – де багажна квитанція на ту довгу штуку? (типу на славнозвісний чохол). Без неї я вас нікуди не впущу!

І то за 10 хвилин до відправлення!

ТТ побіг і взяв її в касі, в той час як всі інші завантажували всередину решту речей. По тому, як всі папери були на руках, всі багажки були оплачені виникла інша дилема – а як запхати тепер стрингера в потяг?

Та дуже просто. Якщо не через двері, то через вікно...

Пощастило, що хоч місця були разом – байдуже навіть те, що прямо біля туалету. Всі були настільки замучені цим невеликим круїзом по рідному місту по маршруту Погулянка-Вокзал, що ніяких запахів не чули... Порозпихали всі речі, куди тільки вони розпихалися і змучені, але такі щасливі, ми пішли спати...  



7.10

Незважаючи на те, що потяг прибував о 10.40, в дев’ятій ранку того ж дня ми вже були на ногах – легенький сніданок та миття зубів/писків/рук/ніг – кому що, перенесення всіх речей до виходу – справа не п’яти хвилин! Та ще й зловісна цифра 2 у графі «Зупинка, хвилин» навпроти напису «станція Гнівань» не віщувала нічого радісного. Треба було спішити, і це дуже добре розумів кожен. Навіть стратегія була розроблена - двоє виносять стрингера – тобто один випихає через вікно, інший на пероні приймає їх, а всі решта займаються депортацією рюкзаків та мішків.

Як це не дивно, але 2 хвилини виявилося забагато – справилися за 30 секунд! Правда по тому дуже пожаліли, що не зазняли відео – такі сюжети втрачені для історії людства! КВК відпочиває!

Вирішили надовго не затримуватися вокзалі, то ж ТТ одразу пішов скинути новітнім способом (телеграмкою, тобто) повідомлення для КРС, що ми живі/здорові та готові стартувати, а решту хлопців комбінували пошук машини, котра б закинула нас на берег, з купівлею їжі – кефіру та печенька. Дівки в той час ловили халяву.

Від вокзалу до берега було лише 2 км і ми вирішили, що по нашому бюджету це не особливо вдарить, то ж не варто відмовляти собі в чому-небудь та напрягатися і тому викликали дві машини. Добрі шофери запакували все всередину та навіть погодилися прилаштувати славнозвісний чохол, що привело нас (особливо Андрія та Петра =) в невимовний захват.

Прогулюючись вулицями Гнівані в напрямку до ріки, ми пізнали історію цього міста-героя з пам’ятників та інших культурних цінностей, які нам зустрічалися по дорозі. Найглибший слід у наших серцях залишив монумент невизнаному за життя генію – великому танку. Одразу ж згадалися старі-добрі часи, коли ще такий самий прикрашав Львів, а ще лиця старих комуністок: «А от за Сов’єцкого Союзу, ото була жизнь»... Ми не змогли втриматись від фотографії з цим чудом, після чого і так хороший настрій кожного з нас піднявся ще мінімум на 20 поділок вгору.

За хвилин 20 після фотосесії (близько полудня) ми вже сиділи на березі, перекушували купленим у Гнівані печивом та кефіром і милувалися не найчистішими та майже-стоячими водами Південного Бугу – було вирішено спочатку поїсти, бо у всіх вже шлунки марша грали, а потім виконати те, що у рамовому порядку дня морського табору носить назву «Збір та будова плавзасобів».

Шлунки повні, руки відвиклі, легені слабенькі («І якого ... ми помпи не взяли???»), переодягання в гідрокостюми зі швидкістю одна штанка в годину, «А як її взагалі вдягати?» - це та купа інших факторів змусили нас вийти на воду лише в п’ятій годині, перед тим щиро помолившись на дорогу.

Йшли двома катамаранами – Нельком (Віта, Галушка, Петро та Андрій) та Славком (Олег, ТТ, Мар’яна та Софійка). Вода спокійна, ніякої течії, ніяких порогів, з перешкод – єдиний міст, та й його перешкодою не назвеш, бо він високий, залізничний певно... Де-не-де на берегах видно рибалок, а Петро постійно:

- О, в того така-то вудочка... В того така-то сітка... В того блєска..

Андрій розуміюче кивав головою, а Віта з Галушкою – міські дівки, далекі від риболовлі і тим більше рибальської термінології, терпіли, терпіли, але після фрази: «О, в нього донка! Так цікаво скільки він карасів зловив?» не витримали:

- Що таке донка?

Очі Петра засвітилися і він вже було відкрив рота, щоб почати короткий курс лекцій на тему: «Рибалимо з чайниками», але ТТ з іншого катамарану його випередив:

- Ну як хто? Дружина донського козака...

Всі просто випали. І як після такого можна було слухати про істинний зміст донки як вудочки, у якій поплавок чіпляється до середини лєски і не опускається в воду?(то вже в котрийсь з наступних днів Петро таки просвітив дівчат). Во-во.

Ми гребли досить довго(дві з половиною години), а пройшли лише 6 км! Далі йти було неможливо, хоч всі мали ще вагон сили і не хотіли зупинятися, але в сьомій почало сутеніти, а вже пів восьмої було настільки темно, що ми з трудом бачили другий катамаран, а не те, що берег чи якесь класне містечко щоб заночувати. Тож чалитися довелося всліпу, кілька кілометрів за селом. Як потім виявилося, впали прямо біля ґрунтової дороги, посеред поля. Повечеряли гречкою з тушівкою та чаєм, після чого частина направилася в сонне царство, а ті, хто ще спати не бажав, залишився поспівати пісеньок при вечірньому вогнику.

- Все, завтра встаємо в сьомій ранку, щоб надолужити те, що ми сьогодні не пройшли! – замість колискової на добраніч були останні слова ТТ як підсумок цьому складному довгому першому дню сплаву...



8.10

- Вставайте! ВСТАВАЙТЕ! – хтось жорстоко виганяв останні краплинки сну геть з теплого спальника.

- Нууууу... А котра то година?

- Котра, котра... Дев’ята вже!

- Як дев’ята?

- А во отак. Так що вставайте, - і Олько пішов пророблювати цю процедуру з двома іншими наметами.

Як завжди, планується одне, а виходить все зовсім по-іншому.  

Проспали. Це ж треба, таки проспали!

Але, чесно кажучи, то не стало для нас дієвим стимулом чи хорошою мотивацією, ми і далі рухалися як сонні мухи – підігріли вчорашню кашу і чай(саме тоді народилася геніальна ідея варити сніданок ще з вечора), мили менашки – а засохла гречка не бажала без допомоги Плину (якого в нас, до речі, теж не було!) швидко покидати свою нічну оселю, чистили зуби, переодягалися...

Одним словом, на воді ми були лише о пів на дванадцяту. Замість запланованої восьмої.

Ставки, ставки, ставки, ставки... І ніякого натяку на течію чи поріг не вимальовується... ТТ вже навіть почав був:

-[вирізано цензурою], ну і річка [далі вирізано].

Ми всі куняли. Руки автоматично повторювали один і той самий рух - опустити весло в воду, підтягнутися до нього, витягнути його з води, і знову по колу...

І так n-ну кількість разів...

Аж ось...

Раптом ми помітили, що вода попереду кудись зникає. Так, саме так, вона була до певного моменту, а далі вона просто переставала бути. Це означало лише одне...

- Попереду дамба!!!

Підійшовши трохи ближче найгірші очікування, що це таки ця красуня, виправдалися, а це означало лише одне – на носі перший обнос... Причалились до лівого берега і Олько з ТТ пішли рознюхувати ситуацію. За кілька хвилин вони вже стояли на дамбі і помахали першому катамарану рукою йти до них. Нелько підкорився та слухняно підгріб до керівників.

- Акуратно, так, тут вилазьте, - і Олько галантно подав руку дівчатам – певно знаючи, що хлопці і самі випакуються.

- Як то вилазьте тут посеред річки? – очі Слона та Галушки округлилися та збільшилися вдвічі.

- Отак просто вилазьте. Будемо спускати катамарани по дамбі.

Зі страхом та великою обережністю екіпаж першого катамарану покинув свої «робочі місця», та, притримуючись за стіну дамби, спустився вниз, і вже за кілька хвилин хлоп’яча частина приймала (ловила?) катамаран, а дівоча тримала кулаки, щоб ніякі наплічники не повипадали, щоб все було живе, ціле і сухе. А видовище було таки не для слабодухих – ТТ та Олько перевірили силу натяжки линви, яка тримала всі речі, переконались в тому, що: «Нічого не мало би випасти» (оте «мало» просто різало серця вболівальників нижнього флангу), тоді причепили чалку до якогось виступу на дамбі і почали поволі спускати плавзасіб по шнурку вниз.

Раз...

Два...

Три...

Петро підстрахував посередині і Андрій успішно спіймав катамаран внизу.

- Ура!!! Нічого не випало!!! – як мало потрібно комусь для радості.

З другим катамараном провели аналогічну процедуру, і це все сумлінно зафіксувала у пам’яті свого цифровика фотограф Мар’яха, тобто ніякі дані не загублені.

Але радість була короткою – десь за 100 м показалося наступне щастя, яке цього разу набуло вигляду наплавного моста, пройти під яким не було реально.

- Що ж, тепер обносу ніяк не уникнути, - ці слова звучали як вирок. Доля є доля і від неї не втекти.

Вирішили обносити по лівому березі, адже там було найсприятливіше місце для чалки. Але не встигли гондоли доторкнутися до землі, як тут як тут нізвідки матеріалізувалася митна служба в особі місцевих крутих пацанів:

- Ой... А ви шо тут робите, а? Тут, знаєте, треба платити за то, шоб переходити міст? - один з них дуже довго задивився на Віту, після чого видав геніальну фразу:

- А твоє ліцо мені знакоме.

Віта почервоніла. Вона не вірила, що все таємне рано чи пізно стане явним. Здавалося, якесь глухе село у Вінницькій області...

Так всі абсолютно випадково дізналися про приховані аспекти життя пластунки вірлиці Долик Вікторії.

Обнісши катамарани та дипломатично домовившись з місцевими про звільнення від сплати мита, ми рушили далі, ще довго відчуваючи на своїх потилицях злісні погляди тих, хто вже пожалів, що так по-дурному відпустив у вільне плавання можливість залити трохи розбавленого спирту собі за шкварку.

На всьому подальшому шляху до місця ночівлі ми зустріли ще один наплавний міст, під яким лігши на катамаран красиво вписалися, що нас невимовно тішило (мінус один обнос!); один міст біля рятувальної станції біля с. Сутиски, з яким попередній фокус не пройшов, то ж був невеликий – метрів 10 – без випаковування речей обнос по правому берегу; і багато-багато стоячої води...

За кілька км до стоянки, в той час як Славко практикував греблю у стоячому положенні, на Нельку розгорілася бурхлива всестороння дискусія, яка почалася з того, що Галушка почала необґрунтовано (як їй потім обґрунтували =) ображати фаворитів Кубку України з Футболу команду «Карпати» та обізвала їх кучерявими тваринками, які голосно бекають і дають, якщо їх гарно попросити, багато теплої шерсті; далі почалися наїзди на львівські дороги, потім на письменників та критиків, які переросли в наїзди на Міську Раду і, нарешті, все завершилося висновком, що Політех та Універ порівнювати нема що, бо це абсолютно різні навчальні заклади. В результаті всі залишились при своїй думці та були до смерті ображені, і лише один Петро, як завжди, посміхався та порекомендував жити дружно і для розрядки обстановки врешті-решт таки пояснив різницю між блєскою (можливо дружиною блєстітєля, який наносить блєск на обгортки з-під чоколяд?) та дружиною донського козака і розповів 100%-во діючу  систему шкаляння молока у будь-якому селі.

Причалили того дня ще за світла (правда з різницею в 15 хв між Славком та Нельком), впали в дуже красиве місце, одразу ж розтаборувалися та керівники організували поділ праці – Софійка, Мар’яна та Петро пішли по дрова, ТТ – в село по воду, Андрій та Олько складали катамарани, шоломи, весла і т.д., Галушка і Слон розгрібалися з харчами – вишукували їх по баулах, складали і сортували.

На вечерю була зупка з макаронами та сардинами (останній інгредієнт був доданий на спец прохання Андрія =), рис зі смаженими мисливськими сосисками (які, по плану, мали прожити ще дві доби, але пішли на ура того дня) та класично чайок.  

Ватри того вечора не було, бо всі надто захопилися обговоренням вступу Пласту до Всесвітньої Організації Скаутського Руху, а також значною популярністю того вечора користувалася тема – «Відмивання грошей в Пласті» (стільки цікавого – прямо на КВ І пиши методичку!).

І наостанок як завжди впевнене та тверде ТТ: «Завтра точно встаємо в 7!»

Ага...

В сьомій...



9.10

Ну, цього разу хоч відрив був невеликий – лише 45 хв – прокинулися в 7:45. Поснідали вчорашнім рисом асорті – тобто планувалося, що він буде зі згущівкою, але більшість публіки виявила бажання їсти його з кетчупом, а згущик додати до чаю (англійські гурмани, одначе), то ж ніхто нікому з рота нічого не забирав – кожен їв що хотів (в межах доступного, звичайно).

По тому, як завжди, довге збирання речей, складання наметів, переодягання в гідри, запаковування всього на плавзасіб... І двох годин як і не було!

Поки йшли останні приготування до виходу на воду, Мар’яна провела чорно-білу фотосесію «Радянські туристи-водники» під егідою «Пам’ятаймо наших предків», а Олег затвердив остаточне планування, де точно стоятимуть мости та дамби на відрізку, пройденому попереднього дня.

Вже в 10.00 ми сумлінно маслали.

Що ж...

Відверто кажучи, нарешті почалося те, що хоча б віддалено виправдовувало сподівання, які ми плекали ще з далекої збірки під Нептуном за скількись-там тижнів до мандрівки, коли ТТ, наче вождь нації з великим досвідом, сказав:

- Пишіть заповіти, бо річка [вирізано цензурою].

Тобто... Тобто нарешті почалися пороги, а не просто шиверки чи, [знову вирізано цензурою] стояча вода.

Першою нашою перешкодою того дня таки був міст, понтон на підпорах – за кілька кілометрів від місця ночівлі. Ми його безпроблемно пройшли під правим берегом, перед тим приплюснувши всі речі, які горбочком красувалися посередині катамаранів. 

Кілька порогів, які проходять досить легко з незначною лавіровкою між каменями(так-так, ось такі страшні слова) то під правим, то під лівим берегом, тоді кілька км тої «вирізаної цензурою» води, а потім...

Потім було нарешті те, задля чого ми туди приїхали. Тобто... Тобто славнозвісний поріг на траверсі села Сокілець – так, саме той, де проводять змагання на першість України, і той, де постійно тренується наймодніша команда вінницьких водників...

Він складається з трьох гряд порогів, кожна наступна складніша за попередню. Перша відповідно найпростіша, але нам було трохи складно через невисокий рівень води, але загалом пройшли її добре. Щодо другої, то тут важливо вчасно завернути у праве русло, бо ліве – непрохідне, через побудовану вкінці нього дамбу-електростанцію. Ми це знали, тому свідомо уникнули ще одного додаткового обносу. Друга гряда, праве русло – повноводне, то ж ми нормально пройшли його, отримали відповідну порцію адреналіну у кров і вже було хотіли розслабитися...

Та не цього разу. Бо попереду було найцікавіше – третя гряда, де від наших ручок та голівок вимагалося напрягтися, та напрягтися добряче, щоб не кинуло течією у великий надводний камінь... Тут і випливли всі проспані на Черемоші гутірки по техніці гребка («Відлоооом??? А шо то такееее????»), всі прогуляні уроки фізкультури, на яких фізрук заставляв багато віджиматися і підтягуватися...

Не пройшли, а, як то кажуть, пропливли ту гряду. Але в цьому є і свої плюси – принаймні видно, що потрібно розвивати і на що спрямовувати свої сили.  

Слава Богу, що хоча б не порвалися. Правда, права гондола Нелька щось дохла на очах, але ТТ впевнено твердив, що все діло в тому, що затички до катетрів не ідеальні, то ж і пропускають повітря. Він не врахував лише одного – затички не ідеальні всюди, а спускала лише права Нелькова. Але то таке.

Причалили біля с. Бушинка ще за дня, тобто за 15 сьома. Розтаборувалися, ТТ одразу ж направився в село для чергової теляграми та (а як без цього?) в магазин, решта взялися за звичні справи – наведення порядку, збір дрів, підготовка вечері...

Десь за годину з темряви лісу виринув Миколайко, в котрому ми впізнали нашого ТТ, з баулом за плечима. Ми вже бува думали, чи не викрали його якісь чужопланетні Джедаї, бо він мав занадто щасливий вигляд, але він роздав нам наші замовлення, сів біля вогню і випалив на одному диханні історію, від якої у всіх мурашки пішли по шкірі...

- Було колись таке...

Було колись таке в цьому селі. Був тут колгосп ще за Радянського Союзу. І як, по-вашому, тут не говорити, що при совку життя було кращим? Мав той колгосп 84 трактори! Ви собі можете уявити – аж 84!

А зараз вгадайте скільки?

Кожен висунув якусь цифру, там 80, 63, 76 etc

Вираз тріумфу панував на обличчі Тараса:

- Ні, зараз їх залишилося лише 2.

І містичним шепотом продовжив:

А ще в тому селі є пошта... А в тій пошті нема світла... А знаєте, чому нема? Нема, тому що була єдина гасова лампа, і та розбилася... А нову купити ніяк не можуть.

От-такі-от помідори. Історійка нам сподобалася і ми за наминанням гречки з тушівкою ще більше розвинули ту теорію, врешті-решт дійшовши висновку, що скоро по селі пройде чутка, ніби ті 82 трактори скомуніздив ТТ на пополам з експедицією геологів, які випереджували нас на один день.

Вечір завершили невеликою ватрою з купою красивих пісеньок, музику для яких забезпечила Мар’яна.



10.10

День почався з безголосого волання українського римейку відомої інгліш пісеньки «Гепі бьорздей ту ю» для нашого керівника в восьмій ранку! Що ж, 24 роки не кожного дня виповнюється, можна і попозоритися трохи! =)

Того ранку ми зібралися відносно швидко, перекусили макаронами і кавою, та вийшли на воду вже пів десятої. Просто дуже вже хотіли причалитися швидше ввечері та як слід відсвяткувати :).

Весь день на спокійній воді, тож не залишалося нічого, як вивчати нові гребки (після гіркого досвіду попереднього дня), а також ТТ демонстрував гребки-не-витягаючи-весла-з-води.

О п’ятій вечора ми причалилися в селі для того, щоб сходити в людський магазин (без Джедаїв та гасових ламп). ТТ і Олько були посланцями в цивілізований світ, решта ж залишилися на березі їх чекати.

- Ми будемо десь за годину, - і їхні постаті в тєльняжках зникли за деревами.

- Десь за годину? Тю, то я пішов яблук попрошу, - Петро вирішив не тратити дорогоцінний час, а використати його з розумом, то ж теж розчинився в сільських городах.

Решта ж просто собі куняла на березі, особливо не напрягаючись, тільки Андрій час від часу скімлів:

- Ну і чого тут Лайф не ловить? Ну і що за дупа тут?

Десь за 20 хвилин повернулися керівники з купою всього смачненького:

- Ми на машину сіли.

- Класно вам.

- Ну то що, давайте, на катамарани!

- Е... Ну... Розумієте, Петро пішов яблука шукати.

- Давно?

- Та зразу після вас.

- Ну то скоро буде.

Петрове «скоро» затягнулося ще на 20 хв, і коли зовсім з іншої сторони, ніж та, куди він ішов, показався знайомий фейс, всі були готові його закидати тими яблуками.

- Ей, ви ж казали, що будете за годину, от я і пішов за чимось смачним, - і Петро вивалив перед нами купку блискучих фруктів. Варто визнати, що вони були дуже смачними.

- І де ж ти їх взяв, Петре?

- Та як де? Я ж казав – приходиш, кажеш: «Бабцю, а можна в вас яблук купити», далі розказуєш про себе і Пласт і вже через 10 хв баба каже: «Та бери, синку, безплатно, ще тобі молочка зараз дам».

- І що, тобі сказали: «Бери безплатно»?

- Та в мене взагалі ситуація така була – дивлюся, гарні яблука, питаю:



  • Можна зірвати?

  • А ти до Дімки?


Я проморозився:



  • Та ні, не до Дімки

  • А... Ти з дітдому?

  • Та ні, не з дітдому. Ми тут з друзями пливемо по ріці...


Але Петра вже ніхто не слухав.

Всі мало не валялися від сміху на землі.

Так ми відкрили ще одну таємницю про ще одного нашого друга.

Поївши смачнючих і (по замовленню Галушки) солодких яблучок, відчалили. За кілометр від того місця нас чекав справжній сюрприз – дамба-електростанція, не позначена на карті.

Ну-ну...

- Підгрібаємо ближче, там розберемося.

Підгребли. Дамба дуже схожа на попередню, з одною лише відмінністю – тої спуск був менш-більш гладкий, а в цієї – кам’янистий. Тобто раніше пророблений номер ніяк не пройде знову.

Дуже шкода.

- Обнос?

- Обнос.

Обносили по лівому березі – там легше було причалитися. Нести треба було метрів зі 100, а отже ми повністю розвантажили катамарани і таскали все по частинах (нарешті і дівчата отримали змогу побути трохи в ролі Вірастюка). Справилися достатньо швидко – за 20 хвилин ми вже пройшли бочки і впевнено прямували до місця ночівлі...

Впали цього разу на дуже красивому місці – мила та затишна полянка схована в деревах, так і просила, щоб ми залишилися ночувати саме тут. Ну, ми ніяк не змогли відмовитися.

Тільки причалилися, ще не встигли толком переодягнутися і розкинути намети, але вже розпалили вогник, щоб погрітися, як до нас підійшов якийсь дядечко, що проходив мимо – рибалка з Вінниці, як він потім розповів – та й почав з нами ділитися своїми історіями – чого він тут, як йому ця територія, чим займається взагалі, розпитував про нас.

І тут раптом його перервало голосне ХЛЮЮЮП!

- Блін, ето ж ... (Ім’я з етичних міркувань вирізано. Бути чесною, просто його не пам’ятаю)

Важко було уявити, що така блискавична реакція взагалі існує – хлопці миттєво весла в руки, на катамаран...

Як виявилося, друг того дядька, котрий з нами розмовляв, вирішив причалитися на своєму рибальському човнику до берега. Ну, а вийшло причалитися до дна. Правда недалеко від берега, тому тривога виявилася неправдивою, але то таке, хороше тренування хлопакам на майбутнє.

Зуб на зуб не попадав дивитися на того горе-рибалку, який знімав з себе мокрющий одяг (жовтневого вечора, варто згадати, Вінниччина щось не палає бажанням обігрівати своїх мешканців), викручував його і ще щось пробував посміхатися:

- Да буває такоє...

Ми виховано запропонували дядькові приєднатися до нас та зігрітися біля нашого вогнища, але вони лише подякували і пішли собі до свого нічного прихистку.

Не дуже переймаючись, що наше товариство так відверто зігнорували, ми сіли вечеряти... Їжа в нас того вечора була хоч куди – можна навіть сказати вишукана в деякій мірі – перш за все її було багато, а також вона була різна. Вечеря складалася з чотирьох страв:

1) пюре (хімічне, або з грибами, або з грінками та цибулею),

2) пельмені (так-так, то не опечатка, то коронна страва вечора святкування)

3) локшина з тушківкою

4) десерт – рулети

Хіба це не мрія на природі так «перекусити»?

Навіть ватра того вечора була і веселіша і бадьоріша...

Святкова ж як-не-як =)



11.10

Знаючи, що попереду буде дуже складний день фізично (треба було пройти 70 км =), ми дали нашим тілам відпочити по повній програмі.

Прокинулися в дев’ятій, далі все по стандартній схемі – і ополудні ми вже були на воді. 

Не встигли пройти кілька кілометрів, як Петро втратив найдорожче, що було нашою основною зброєю в боротьбі з противним насморком...

Туалетний папір!

Він його просто втопив.

Просто і без будь-яких гризот совісті.

А потім ще прочитав лекцію про те, що шмаркатися в такі речі – то просто переведення добра на вітер, після чого додав:

- А... До речі, дайте мені трохи паперу, повитираю своє місце.

То це не переведення паперу?!..

Ех...

Болюча тема...

Минувши кілька гряд порогів та кілька разів поцілувавши камені, ТТ врешті-решт змучився сидіти на здутій гондолі та вирішив перевірити, чи Нелько справді без дірок. Як виявилося (тобто було просто офіційно визнано, бо підозри були ще раніше!), наш герой таки був ранений. Але не смертельно.

- Жити буде.

То ж ми продовжили мандрівку. Ставки, ставки... І що робити? А нам як солов’ям – пісня... Голосно перекричавши піврепертуару Братів Гадюкіних, було вирішено ставати інтелігентами та братися за свою мову. Тобто тренувати правильність розмови. А з чим найбільше проблем? Та з наказовим способом:

- Гребімо та не запізнімося!

- Поменше говорімо та побільше маслаймо!

- Ну-бо не зупиняймося!

Було весело. Перших п'ятнадцять хвилин.

Далі почало напрягати.

Але Петро вийшов з ситуації, і розрядив обстановку невеликою розповіддю про те, що: «Бобри будують греблі, а слони професійно їх зносять».

Віта чомусь почервоніла.

Ну-ну.

І цю таємницю розкрили.

Догрібши до Райгорода ми зрозуміли, що проклавши нашу путь далі, по Ладижинському водосховищу, ми остаточно вб’ємо кулею в голову надію повернутися додому до понеділкового ранку.

Ні, ми цього допустити не могли. І навіть якщо для цього треба було трішки підмахлювати... Врешті-решт, а хто святий зараз?

Причаливши на початку села, ТТ та Галушка пішли шукати який-небудь пересувний механізм, який би забрав наплічники та катамарани хоча б (народ би вже на маршрутці дав собі раду). Перша, друга, третя хата:



  • Нє, дітки, нема в нас ЗІЛ’а...

  • А де є, не підкажете?

  • Та ви в магазині спитайте...


В магазині був добрий дядько, який після недовгих переговорів дозволив своєму сину підвезти нас до Ладижина.

- А скільки це буде коштувати?

- Ну... Ну...

- Ну, скільки?

- Сотку. Нє, 150.

- Ми зараз спитаємо у всіх наших і дамо вам остаточну відповідь, добре?

- Так, звичайно. 

Почувши про результати пошуків розслаблене на березі товариство ожило:

- Так, так...

- Та ясно що їдемо! – твердий вирок Олька, якому кров з носа треба було бути вдома в неділю ввечері.

Галушка зі Слоном пішли підтверджувати нашу згоду.

- Слухай, давай щось попробуємо вторгувати. Шкода тільки, що непомита голова.

- Нда, то правда...

Зайшли в магазин:

- Це ще раз ми. Так, ми візьмемо бусик, бо нам дуже треба до Ладижина, але чи не могли би ви трохи дешевше...

- Ну, хоча б на двадцять гривень менше...

Тяжко сказати, чи то суперська здатність вмовляти спрацювала чи може дядькове серце налилося співчуттям до цих двох бідних дівчат, які вже майже тиждень ванну кімнату бачили хіба що в кольорових снах...

- Добре, хай буде.

- Дякуємо! Значить за півгодини на переїзді.

- Давайте.

За хвилин десять поносили всі речі, трохи здули катамарани – розбирати їх повністю не було сенсу, адже бусик мав таке чудо техніки, як причеп, то ж тут все було прораховано.

Чекаючи машину, дурка стріляла в голову і то так конкретно. Олько, ТТ і Петро уявили себе хлопчиками на стовпчиках і виробляли такі речі, що акробатські номери в цирку за ними плачуть крокодилячими сльозами. Мар’яна, як істинний папараці, не пропустила нічого.

На фінал всі разом сфотографувалися на фоні фантастично красивої природи і в той момент почувся звук коліс по кам’янистій дорозі.

Шофер з розумінням підійшов до наших проблем і не виявив ніякої злості до того, що ми катамарани не будемо здувати та розкладати, а лише покладемо на причеп та прив’яжемо до нього, тільки з сумом сказав:

- Там по дорозі даїшники можуть стояти...

Ми співчутливо кивнули головами далі продовжуючи робити почате.

За десять хвилин всі дружно сиділи в машині «в тісноті та не в образі», і слухали... Ммм, підслуховували діалог воділи з Ольком.

- Тут в Гайсині є великий цукровий завод, який з приходом нової влади викупив Порошенко.

- Та ну! Отой завод, на якому роблять оце смачнюче гайсинське варення? – Олько подав дуже непомітний знак Галушці записувати розмову. Правда, непомітним цей знак був лише для неї, бо всі решта тут же почали її дьоргати: «Пиши, пиши».

- Так, той самий завод! Але варення на ньому робили ще до того, як Порошенко взагалі тут з’явився!

Олько розуміюче похитав головою. Тема потрохи вичерпувалася, але ж треба було далі про щось говорити! Олег прийняв кардинальні міри:

- Знаєте, в вас тут на Вінниччині значно кращі дороги, ніж на Львівщині, в нас вони ніякі, - розмова потекла у іншому руслі, задоволений водій почав розхвалювати рідні дороги, але Петро з Андрієм, на диво, мовчали. Як же то вони так втрималися від того, щоб дорікнути Олегові: «Сам зробиш щось для тих доріг, тоді розказуватимеш, які вони погані» досі залишається таємницею.

Ну просто вроджені дипломати.

Дорога загалом зайняла до години, і ми мали достатньо часу, щоб зосередитись на спостеріганні красивих пейзажів з вікна бусика. За всю дорогу сталася ще одна стратегічно важлива подія – ТТ настільки уважно вивчав карту, що знайшов там десь на якомусь відшибі село Степашки, і частиною КВ куреня ч.2 було прийнято рішення робити курінний табір наступного року саме на іменній землі.

Проїжджаючи по Ладижині бракувало хіба балакучого дядька, який би говорив: «Ось справа від вас Колізей! А зліва Тауерський міст. А прямо перед вами – Пізанська вежа»... Чи може в когось виникають якісь сумніви щодо насиченості цього міста пам’ятками культури? Ну тоді це абсолютно безпідставно!

Бо одна з центральних вулиць носить ім’я великого генія російської літератури Миколи Гоголя, автора таких безсмертних шедеврів як «Мертві душі» чи «Вечори на хуторі біля Диканьки», у яких повністю розкрито його талант та... [решту собі прочитаєте у критиці зарубіжної літератури для 10 класу, видавництво Либідь, Київ, 348 стор.]

Шлях від дамби до берега був веселим – ґрунтова дорога, де яма на ямі та ямою попихає (так-так, куди там львівським магістралям!), під кутом не менше шістдесяти градусів, машина хитається вліво-вправо і складається враження, що якби вона могла, то точно би полетіла сторч головою вниз, всі сидять і благають вищі сили, щоб ми тільки благополучно приземлилися, а Петро з заздрістю розглядав навколишні сади:

- Вау, подивіться, які тут червонющі яблука!

Як-не-як, кожному своє.

Висадившись на березі ріки, ТТ пішов виконувати своє звичне завдання перед контрольно-рятувальною службою, а всі решту чемно взялися за надування писками гондол, після чого довго ходили, як обкурені.

Накачавши гондоли одноголосно було вирішено підкачати ще й шлунки, які з вини телепортації через водосховище не отримали звичної дози перекусу. Точніше, вони взагалі нічого не отримали.

Канапки з паштетом, чай «Чернігівського» розливу, печенька по 0,25 сотих куска, чоколядка «Світоч» з грильяжем, хімічні рошенки з різними смаками... Кому яку, а Андрію з Ольком по 10 полуничок. Це ж їхні улюблені!

Наїлися до відпаду, але ще залишилося трохи майонезу і приблизно стільки ж  кетчупу... І для чого займати так багато місця, і брати з собою на катамаран і те і друге, га? 

Петро придумав просте та водночас геніальне вирішення цієї проблеми – потрібно все змішати в один пакет, а другий викинути. Так як кетчуп мав очевидну перевагу у вигляді кришечки, а майонез таким буржуйством не міг похвалилися, той питання, куди і що вливати було вирішено само собою.

Залишилась лише одна малюська і зовсім незначна проблемка... ЯК то робити???

Та дуже просто.

В Петра все було продумано. Він одразу ж найняв Андрія собі в асистенти, фольгу з-під шоколадки орендував як препараторську (яка, як потім виявилося, є процедурною) і переливання почалося. Операція тривала близько 15 хвилин (завдяки знанням та досвіду головного хірурга), пройшла успішно та завершилась повною ліпосакцією майонезу. Софійка знімала відео, але потім його витерла з етичних міркувань – по-перше, воно могло попасти в руки психічно неврівноваженим, вагітним, наркоманам тощо і тоді було б дуже важко передбачити наслідки; по-друге, існує ще так звана лікарська таємниця, порушення якої карається дуже строго, навіть кримінальною відповідальністю...

Ще трохи відпочивши на березі біля лажидинської дамби ми вирішили не дуже розслаблятися, таки зібрати свої останні силоньки і порухатися ще кілька кілометрів вниз по течії. За цей час вже підтягнувся наш телеграміст, і ми вирушили в дорогу.

Йшли-йшли довго, по дорозі розприділяючи, які мости будуватимуть китайці, а які японці, та розмір дивідендів, які отримуватимуть іноземні підприємці, якщо куплять акції вітчизняних компаній. 

Ми так перейнялися проблемами добробуту рідного народу та реструктуризації національної економіки до мозку кісток, що й не помітили, як на землю впала майже непроглядна тьма, та така, що лише воду було видно, яка відбивала в собі всю красу і велич далеких зірок та сузір’їв...

І раптом наші вже звиклі до темряви очі помітили в лісі щось яскраво помаранчеве, що миготіло своїми язиками та накривало холодну землю... Навіть сумнівів не було – це був вогонь... Отже, там хтось був...

Хтось...

Був...

Посеред темного лісу...

- Підгрібаємо до берега, подивимось хто там!

Несміливе:

- А може не варто?..

- Що не варто?! Всьо варто...

Ми підійшли трохи ближче і...

На превеликий жаль тих, хто очікує тут появи якоїсь секти сатаністів чи повернення чужопланетних Джедаїв та їх містичні ритуальні танки навколо вогню зі спалювання та поїданням м’язистих решток своїх жертв, розвиток сюжету пішов зовсім не в ту сторону – нічними гостями лісу виявилися якісь запізнілі рибалки, які налякалися нас ще більше, ніж ми їх, поховалися по кущах і вийшли зі своїх сховків лише тоді, коли ми голосно почали щось між собою жартувати.

- Доброго вечора! Чи далеко ще до села?

- Якого села, дітки? – було видно, що старі були готові нас розцілувати – «як добре, що це не рибнадзор»

- Та якого-небудь!

- Та во, ше пару кілометрів...

Ну що ж, пару то пару. Значить треба вже десь падати.

Ми ще трохи прогребли з надією побачити хоча б якесь менш-більше пристойне місце – ми з останніми сутінками ми закатали губу знайти щось з великою кількістю дрів, чистої питної води та з не дуже крутим берегом, щоб було зручно виносити плавзасоби на сушу.

Ліси, ліси, ліси...

- О, там справа!

Підійшли до берега, ТТ пішов в розвідку, ми випакувалися, вже навіть витягли один катамаран на сушу...

З кущів позаду вийшов розвідник і незадоволено випалив:

- Чуваки, на воду...

В руки було скажено холодно, нічого не видно, хотілося їсти, тож всі почали скиглити:

- Ну чого? Ну чим тут погано? Ну...

- Ну! Ну! То нічого, що за тими деревами магазин?

- Як магазин?

Вперше за сплав всі були готові підірвати крамницю.

Але виходу не було.

І знову на воду...

Чалка на ніч була «добровільно-вимушеною» лише тому, що гострий слух ТТ почув десь вдалині-вблизині такий милий серцю, змученому від стоячої води, звук порогів, а це не таємниця для того, хто слухав гутірку про техніку безпеки на воді та в кого залишилася хоча б крапля здорового глузду – пороги вночі проходити життєво небезпечно! А ми мало того, що прагнули до понеділкового ранку повернутися додому, то ще й якось планували це зробити не ногами вперед.

Вийшли з катамаранів – величезна галявина, ніби те що треба...

От лише атмосфера якась гнітюча...

Прямо над берегом стояло гігантське, мабуть, сторічне дерево, посередині якого сіяла простором велика дірка, в яку, при бажанні, міг поміститися будь-хто з нас... Стінки тої дірки були обпалені, і це зовсім не дивувало – не так давно їх одарувала своїм поцілунком блискавка... Але не це найгірше. Найстрашніше те, що таких дерев на поляну було з п’ять...

Але хіба то могло мати хоч якесь значення для нас тоді?

Во-во.

Ми розтаборувалися, наосліп розкинули намети і почали... орієнтувати карту.

За півгодини по тому, коли вже вечеря була зварена (смачна кукурудзянка з тушівкою та чайок), дрова на ватру були нанесені і всі відпочивали навколо вогню після чергового складного дня, ми точно дізналися, де ми є – біля великого кар’єру. А до того ми могли лише здогадуватися, що дуже успішно і робили.

Десь посередині їжоприйому здалини (зі сторони тої копальні) почали періодично доходити дивні звуки, аж мороз по шкірі йшов. Стандартно – дівчата в паніку, хлопцям байдуже. І чим більше перші просили других хоч трішки помовчати, щоб вслухатися в той страх, тим більше хлопці дурачилися, кричали і ігнорували прохання. Нарешті ТТ вирішив таки звернути увагу на майже-істеричні:

- Ну, тихо! Ну, хлопці, тихо! Ну там щось таке страшне!

- Дівчата, заспокойтеся, там машини, тут просто зовсім недалеко є дорога.

- Точно машини? – ще недовірливо, але вже з великим полегшенням перепитували дівки.

- Точно, точно.

Напруженість атмосфери як рукою зняло, всі продовжили вечеряти, а коли Петро видав наступну перлину «Дайте мені, будь ласка, ложку. Ложку, не ту, що дівчина лоха, а ту, що їдять», то й взагалі страшні звуки ніби стерли з пам’яті.

Після вечері був вогник, не сказати, що він був веселим, швидше лірично-романтичним, бо виявилося, що більшість пісень в Мар’яниному записнику такого характеру та настрою, але це зовсім не заважало розслаблятися та насолоджуватися життям тим, хто справді цього хотів...



12.10

Не швидше восьмої ранку вісім писків випакувалися зі своїх теплющих «переносних ліжок», і під грізне: «Через годину виходимо!» на розслабоні помилися, повільно поскладали всі речі, поснідали (рис з тушівкою, чай)...

Вийшли.

В дванадцятій.

Ну, бувають такі місця (найяскравішим прикладом цього є нудні лекції), де час тягнеться як сир на піці, здається – точно, пройшло вже півгодини, а то лише перші 5 хвилин добігають до кінця...

А в нас все було навпаки.

За півгодини проходили аж три!

Вийшли на воду і майже зразу, за кілька соток м, нас чекали пороги (ті самі, які декому заважали спати вночі, постійно ганяючи в туалет), які були вчорашнім сюрпризом для нас та сюрпризом взагалі для митців, які малювали ту карту, де половини перешкод нема.

Далі – кілька км стоячих вод, по тому пішли пороги. Милі пороги.

Першу гряду ми на льоту проскочили, а от з другою...

Прямо фільм про виживання знімай!

По-перше, перед нашими очима відкрилась надзвичайно захаращена ділянка ріки, яка розходилася на три русла – відповідно праве, центральне та ліве. Славко пішов по центру, Нелько захотів екстріму.

Весь адреналін Славкових пригод закінчився на проходженні під «напівповаленим» деревом, зате другий катамаран відтягнувся по повній...

Течія лівого русла була досить швидкою, і вона одразу ж розвернула Нелька лагом та прибила до дерева, яке було нахилене під кутом 500 та професійно загороджувало ріку. Єдиними виходом було стати носом (або кормою, врешті-решт) та обійти то дерево справа, під густими гілками інших дерев, і при тому бажано не повиколупувати собі очі, навіть незважаючи на те, що їх аж два.

Отже, просто подумати – розвернімося.

А значно важче то зробити.

Ще й якесь трухляве підводне поліно підчепило одну гондолу...

Така купа радості, і все одразу.

Одним словом, коли Нелько нарешті вигріб з тої пастки, його екіпаж нагадував типових розвідників з американських бойовиків – гілочки в шоломах, болото на фейсах, порвані дощовики, кров з рук...

Сумлінний лікар одразу ж взявся латати бойові рани ТТ, Галушка брала інтерв’ю в Мар’яни про їхні враження від проходження цього відрізку ріки, а Петро, звичайно ж, панікував, що в нього брудне робоче місце і чистив його.

Зайняті були всі, не халявив ніхто.

За півгодини команда відновилася в силах та рушила далі.

А попереду нас чекало те, про що просто спить і бачить у снах кожен турист-водник...

У страшних снах, звичайно.

Бо далі було водосховище.

12 км гнилих ставків...

12 км гнилих ставків.

12 км гнилих ставків!!!

12 КМ ГНИЛИХ СТАВКІВ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Жорстоко.

І страшенно нудно. Ще й приємний вітерець замість того, щоб піддувати у наші спини, ніжив наші обличчя. Іншими словами дув в писки.

От-так-то воно буває. Було, звичайно, бажання знову запрягти якогось випускника ветеринарного училища, але це було б просто несправедливо. Тому ми тихенько гребли собі вперед.

Без зупинок. Бо кожна зупинка означала рух назад.

Славко вирішив відзначитися і дуже скоро пожалів, що не взяв до себе на борт якого-небудь представника Світової Книги Рекордів Гіннеса, адже кожним з гребців було нараховано по 1885 гребків. А якщо це ще й помножити на їхню кількість...

У-У-У...

Чесно кажучи, важко було подумати, що можна так тішитися дамбі.

А вона ще та, що треба. Величезна теплова електростанція...

Причалили до лівого берега, бо правий був надто скелястий та крутий. Розвантажили катамарани та обнесли їх по мосту на правий берег, бо там за дамбою було сприятливіше місце для відчалення. Сприятливе – це ще як сказати, адже там виднівся красивий напис «Заборонена зона», але там, принаймні, не було загороджено... А раз нема ніяких сіток, значить не помремо.

Сам спуск до тої зони був дуууже крутий, то ж ми ще добряче намучилися спускаючи то все вниз, але нічого, за 50 хв (а це досить швидко для такої ситуації, як була в нас) ми вже були повністю спаковані та знову маслали вперед.

Дорога далі була значно приємнішою хоча б тому, що течія несла, було дуже тепло і взагалі, прикольний настрій, веселі пісні, цікаві розмови і ніякого суму.

Гребли до посиніння, тобто до дев’ятої вечора, поки не впали на лівому березі на дуже красивій галявинці між дерев, яку вибирали довго під світлом перевізного ілюмінатора ТТ. Повечеряли хімічними супчиками, макаронами з тушівкою та чаєм з шипшини. Були страшенно змучені, але таки трохи залишилися поспівати при ватрі, бо ж знали – це наш останній повноцінний день сплаву...



13.10

Все як завжди – прокинулись, поснідали, спакувалися...

Правда цього ранку не вдалося як завжди насолоджуватися цим процесом зо три години – небо дуже підозріло почало темніти, дощик – моросити, вітер – нахиляти дерева... А це не віщувало нічого оптимістичного.

Треба було максимально швидко вийти на воду, щоб не пакуватися в бурю.

Вийшли в 10 ранку і майже одразу ж небо розвиднілося. Але стимул, який випхав нас на воду, таки був дієвий, навіть дуже. Якби кожного ранку було таке, то ми би пройшли маршрут за 5 днів =)))

По відчалу у всіх були дві «заніматєльниє піанєрскіє ігрушкі»:

1. сфотографувати лебедя, яка в свою чергу поділялась на:

1.1. сфотографувати лебедя на плаву

1.2. налякати птаха нелюдським криком/риком/писком/виском/виттям чи іншими звуками

1.3. сфотографувати лебедя в польоті

2. вітрильництво:

2.1. спіймати вітер

2.2. не впасти в воду від його тяги.

Славкове вітрило було простеньке та примітивне (принаймні в порівнянні) – два весла, а на них вчеплені дощовики Софійки та Мар’яни. І хоч воно не було складним конструкторським проектом, але працювало ефективно.

Щодо Нелька, то тут ТТ дав волю своїй фантазії по повній. Виглядало вітрило так: тент, прив’язаний за два кути до стрингерів катамарана, інші два кути тримав ТТ. Але це вже вдосконалена версія – спочатку ті кути, які згодом прив’язали, тримали Віта і Галушка, а Петро стернував. Згодом, через не дуже сильний вітер, було вирішено, що передні гребтимуть, а тент прив’яжеться – так Нелько перекваліфікувався з вітрильного у вітрильно-весельне судно.

Близько третьої години ми прибули до греблі біля Шумилова. Від неї річка розходилась на два русла – центральне та ліве.   

Поки Олько та ТТ ходили винюхувати, кудою ми підемо, решту готували перекуску та потрохи їли. По тому прийшли керівники, просвітили нас, що під дамбою обідають «зливки суспільства» і ми вирушили далі.

Течія швидка, красиві скелі...

Йшли близько кілометра до ГЕС, яку теж обережно та дуже швидко обнесли. Після неї залишилося зовсім небагато і... (фанфари, аплодисменти, барабани... Добре, можна без барабанів) – Джулинка власною персоною!

Пощастило, бо на березі одразу ж надибали якогось шофера, який погодився підвезти на вокзал, але він ще мав завести кудись-звідкись кабачки, то ж попросив зачекати його з півгодини, що нам було якраз на руку. За той час, поки ми перебували в стані очікування, Петро далі продовжував дивувати публіку, піддавши критиці погляди Борі Гори про те, що пластуни повинні плавзасоби носити на собі: «Чого нам напрягатись? Люди ж придумали техніку не для того, щоб вона стояла!».

Ця його фраза була старанно записана, після чого ми пообіцяли йому, що зробимо  нього Інтернет-зірку, на що він грізно і дуже впевнено відповів: «Не буде цього всього в Інтернеті!», а ТТ додав кривляючись: «Ага, правильно! Зірву то всього нафіг!»

Тому треба негайно бити тривогу для хакерів, хай вже якісь антивіруси готують. Бо то ж вся світова сітка полетить через те, що якісь водніки вирішили пожартувати зі своїм другом!

Шофер вже був на підході і тут визріла болюча тема: «Скільки йому платити?»

Село, якийсь там кілометр до того вокзалу...

Але купа спорядження.

Поступили пропозиції: «Дамо йому 20 гривень... Та які 20 грн. за 1 км? 10, не більше!.. Та де! 5!... Ні, 2, це ж село...»

Петро вирішив ситуацію взяти під контроль, лукаво постукав по кишені, куди йому Олько поклав 20 грн., і звернувся до Пирча:

- Ну, Андрію Михайловичу, на скільки ми його розводимо?

Тут варто пригадати: «Я ніколи не брешу! Хіба заради справи!» То ось які справи можуть заставити цього чесного громадянина піти на таке скверне діло...

Отже, шофер приїхав, все завантажили, і вирушили на вокзал – хто на колесах, хто пішки, але вже за півгодини всі були на місці.

По дорозі Петра довго мучили сумніви, щоб не продорожити, і він врешті вирішив заплатити 10 грн., але так як в нього була лише та двадцятка, то він ще з шофером поїхав в магазин її розмінювати =)

На вокзалі ми помили всі вставки, шкіри, сидіння, просушили їх та поскладали, аби не залишати зайвої роботи собі до Львова. «Зробив діло – гуляй сміло», а ми гуляти не хотіли, ми сіли їсти, в нас було так багато смачного...

Потім зайвий раз переконалися в тому, які ми щасливчики – по парних числах з Джулинки їхав потяг (вагон =) до Львова! Тобто – без пересадок прямиком додому. Просто ідеально.

Цього разу ми вже не протупили ні з якими багажними квитанціями, тому і проблем ніяких не було.

В рідне місто ми прибули недільного ранку... Холодного львівського недільного ранку.

Вийшли з потягу, вдихнули рідне повітря і, з одної сторони, шалено раді поверненню додому, а з іншої – така ностальгія...

Адже це була одна з найкращих мандрівок.

Насправді, одна з найкращих.

Черемош відпочиває...



Підготувала:
ст.пл.врл. Олена Галушка
  2 березня 2008,  molfar
 (голосів: 2)
  Переглядів: 2343
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сторінку як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватись, чи ввійти на сторінку під своїм ім`ям.
#1 написав:  molfar
 


 Адміністрація
треба доліпити фотки. Скиньте мені на пошту, або по інакшому...

Хто має той ЛОГ в оригіналі бо тут не все є???

   

Інформація


"Гості" не можуть коментувати дану новину.

Нові повідомлення на форумі

Останнє повідомлення 14 липня 2014 14:55 adramelech
Останнє повідомлення 14 травня 2014 10:28 Jack Sparrow
Останнє повідомлення 24 березня 2014 14:03 Marichka
Останнє повідомлення 17 лютого 2014 05:54 Lana Wayne
Останнє повідомлення 16 січня 2014 11:23 Lana Wayne
Останнє повідомлення 2 січня 2014 04:21 one gog
Останнє повідомлення 5 листопада 2013 14:22 Jack Sparrow
Останнє повідомлення 17 червня 2013 20:27 Emerytura
Останнє повідомлення 6 червня 2013 04:26 martyshko
Останнє повідомлення 1 червня 2013 11:54 heilga

Хмарка міток

Потрібний для переглядуFlash Player 9 або вище.

Показати всі мітки